...відображення...

Знову все шкереберть... Незрозумілий настрій.. надмірна нервовість, депресія.. Вона знову не може розібратися в собі.. Що з нею знову трапилось? Незрозуміло.. Її це лякає, але вона нічого з цим не може вдіяти.. Знову трудові будні? Відсутність нормального відпочинку?Чи все ж таки звичайне недосипання? Ні, не воно одне, а все це в комплексі…
Ось знову звичний вечір перебіг в ніч… Все та ж музика, той же подавлений настрій і знову монітор перед очима… А за ним величезній світ, який затягує в себе, в свої тенета.. З одного вікна в інше.. Що вона шукає? Спокій, тепло, рівновагу, навіть щось більше?.. Зовсім випадково вона в одному з таких вікон зустріла таку ж людину, яка шукає того ж самого.. Саме в тому вікні, яке найближче і найшвидше відкрити, саме там де не чекала… Це вікно таке ж як і десятки інших, та щось таки її туди потягнуло..
Несміливо вона зробила перші кроки туди, не маючи ніякої надії, яка втрачена давно.. Все як звичайно за стандартним сценарієм.. День за днем вона стукала в те вікно, і кожного разу все було як завжди, але чомусь тягнуло.. В тому «як завжди» щось непомітно змінювалось, зміцнювалось.. Ставало якось спокійніше, з’являлось якесь дивне почуття, було так добре, спокійно, наче вона бачила своє відображення в дзеркалі, щоправда те відображення говорило з нею, розуміло, могло підтримати, мало схожі почуття, і вона могла розрадити своє відображення, коли йому було погано.. Так дивно, але відображення стало частинкою її душі; відчувала, що якщо воно зникне, то зникне шматочок душі, а з душею не хочеться розлучатись, а тим паче, шматувати її, тому вона міцно тримає цю часточку душі поряд, і вікно вже для цього не потрібно, воно лише нагадує той перший крок у безвість, яка стала всесвітом…

...на растоянии, но вместе...

Тёмной ночью в дождь иль ливень
Лёгкий зной по коже, а может иней...
Капли по крышам бешено стучат,
Рвутся к нам в окна и звонко бряжчат..
Ветер гоняет их там, за окном,
А мы с тобой рядом, рядом вдвоём...
Крепкие объятья и нежное касание,
Мы как в полусне или полусознании..
Нам с тобой вместе тепло и уютно,
Как бы на улице не было мутно..
Ночью в объятьях друг друга мы засыпаем
И в сказочный сон вдвоём улетаем...

...десь там...

...куди поділось те чудове літо? нехай таке коротке... але чудове... де ті три тижні??.. де той захід сонця??  де ті спекотні дні.. і свіжі ночі?? де те небо, усіяне зорями? і той місяць оповні, що заглядав у вікно до нас, немов навмисне дарував ту каплю голубувато-срібного світла, аби могли бачити одне одного... і то було ніби у сні.. колір очей не розібрати.. але бачиш тепло в тих таємничих очах... і відчуваєш його... то де ж те чудове літо з теплими очима?...
...нема... воно десь там.. а зараз осінь... прохолодна, ділова.. і теж схожа на сон.. але такий холодний.. і він все більше нас окутує....  а літо десь там позаду, у вчорашньому дні... десь там... десь там залишилась і наша весна, що відігріла... і наше літо, що дарувало тепло... воно десь там в недалекому минулому ... десь там...
...та це тільки початок!...  попереду зима.. яку казку вона нам принесе?.. але спершу доведеться пройти її випробування, які перевірять, як ми засвоїли уроки і викладачів, і життя...  та ми вистоїмо ... десь там нас чекатиме  казка... я вірю, що ми подолаємо цей шлях... і вірю що скоро потрапимо до казки, десь там попереду вона чекає нас...  а ти віриш??